avangard-pressa.ru

Палац княгині фон шруботяг 12 - Политология

у пухку твою ніжну ріллю - птахів що скоро прокинуться

й в небо злетять - о Лі Цин-чжао! о Лі Цин-чжао\

о Лі Цин-чжао\ о Лі Цин-чжао! о Лі Цин-чжао!

І то вже була вершина, якої лиш міг Бумблякевич сягнути, стримуватися вже не було сили і він випорснув із себе весь китай разом з Індією і Саудівською аравією, аж Емілією підкинуло, наче сіла вона на гейзер, але відчувши ту хвилю священну, сестри її силоміць стягли і припали вустами до молочного джерела, кувікаючи і нявкаючи, мов юродиві, злизуючи одна в одної з язиків, і носів, і вуст тайну медову, а Емілія звивалася поруч і пальчиками тонюсінькими, наче носик бджолиний, добувала із себе нектар і гасила ним пожежу вуст -дісталося їй найбільше і почувала себе царицею...

Бумблякевич заплющив очі й побачив у човні Мальву Ланду. Мала на собі довгу сорочку поплямлену кров'ю, з розпущеного волосся сходили зорі, в лівій руці затисла червоний серп місяця, а в правій зяяла порожнеча... Куди вона плила і пощо? Вуста розкрив щоб спитати, але раптом збагнув, що не годен видобути із себе і найжалюгіднішого згуку, тільки саме воляче мукання, та й не могло бути інакше, адже й зіправді був волом і шию тримав у ярмі і, коли роззирнувся, то побачив, що є лише одним з багатьох - у великому стаді, яке гонить невидимий погонич...

Вечоріло, коли він прокинувся. Звівшись на лікті, поглянув довкола - карлиці валялись на сіні, мов чорні спопелілі жмутки газет. Були маленькі і жалюгідні. Що вони з ним витворяли? Згадав усе, але було воно сповите такою імлою, наче відбувалося не сьогодні, а багато років тому... і не з ним, з кимось іншим... і в іншій місцині...

Ось і вони почали прокидатися, ліниво розпрямлятися й позіхати. Тепер це були ожилі чорні кущі, з яких визирала то верхня, то нижня кінцівка, чи гострий воронячий дзьобик носа.

І то ж треба було з такими опудалами кохатися! Правда, чинив це задля світлої мети.

- Ми такі малюсінькі, ми такі немічні, ми такі нещасні, - заскиглила котрась із них, - пожалі-і-ій нас!

- Що? - жахнувся. - Ще раз? Чи ви мене маєте за бугая?

Заходився гарячково збиратися. Чекала на нього Лю... цить! ані слова... ля-ля...

- Що, ти кудись збираєшся? - спитала Емілія,
вигулькнувши з намету волосся.

Вони вже на ти! Прекрасно.

- Маю ще справу.

- Це небезпечно.

- Але я мушу.

_ Ти покидаєш нас, малюсіньких, напризволяще? -підкотилася до нього Соломія і потерлася мордочкою об

коліно.

- Скажи нам, куди маєш іти, може, виведемо тебе такою дорогою, щоб ти не попався нікому на око, -запропонувала Емілія.

- Вулиця Ясенова.

- О! Це зовсім недалечко. Я заведу тебе провулочками. А до кого там маєш справу?

- Чи не забагато вам хочеться знати?

Дівчатка, сміючись, повдягали сукенки і почалапали додому.

Бумблякевич знову йшов позаду і намагався ні про що не думати. Цього разу було легко, бо ніколи не почував себе настільки випотрошеним.

Стару вони побачили на ґанку. Була у всьому білому з розпущеним волоссям, що падало на плечі з-під макітри. Церувала панчохи і мугикала щось під ніс тужливе й безконечне.

- Ги-ги-ги, - обступили її карлиці. - Ти ще й досі макітри не зняла? Ти так через макітру й перевдягалася?

- Макітри ані я не могла здіймити, ані самі пани радники. Що не робили, вже й голоблею підважували -нічого не вийшло.

- О, то ти вже й радників бачила? А що на вечерю зготувала?

- А нічого.

- А то як?

- А то так. Духи живуть святим духом. Нащо мені вечеря? Взяла у панів радників такого папера, жи вже по мені. Вмерла я, шлюс зі мною. Нині ще була-була, а надвечір - пуфф! - самий дух лишився, царство мені небесне.

Карлиці були, наче громом уражені, не знали, що казати і що чинити, тільки зиркали то одна на одну, то на маму, то на Бумблякевича.

- Дуже вам співчуваю, - сказав Бумблякевич. - Гарна ви була жінка. Пам'ятаю, обідав я колись у вас - пальці можна було проковтнути.

- Дякую, - кивнула небіжка, -- і ви гарний чоловік. Шкода, що за життя мало ми зналися. Може б, ще вас пригостила. Може б, вам так у нас сподобалося, що оженилися б на котрійсь із моїх красунечок та жили б укупці, а я онуків бавила б та борщі виварювала...

- Зараз я принесу молоток і розгаратаю цю макітру, -сказала Емілія.

- Тільки попробуй! - спалахнула покійниця. - Я тим молотком твою дурну голову розгаратаю! Ця макітра мені дісталася від моєї баби, а тій бабі від її баби, а вона дістала від своєї баби... Та я хутше сама в порох розсиплюся аніж цю макітру бодай пощерблю!

- То ти так і не збираєшся з неї вилазити? - спитала Емілія.

- А мені вже все їдно. Мене нема. Я вмерла. Буду в макітрі, як равлик.

- У-у-у-у! - Захлипала Соломія. - Пропали ми навіки! Бідні ми, нещасні! Хто нам обідчик зварить? Хто нас обпере? Хто нас зігріє? Хто нам казочку на ніч розкаже? Горе нам, горе!

- Горе нам! Горе! - заспівали грецьким хором усі три сестри, склавши рученята на кволих своїх груденятах.

- Ну, мені пора, - вклонився Бумблякевич.

- Зачекай, я тебе проведу, - сказала Емілія.

ЛЮТЕЦІЯ

Довкола чаїлися сірі коти сутінків, тихесенько перешіптуючись, блимаючи електричними розрядами, сигналячи вогниками очей.

- Прийшли. Ясенова. Я тебе зачекаю? - спитала пошепки Емілія.

- Ні-ні, вертайся. Я можу затриматися.

- Хто ж там мешкає?.. Ну та дарма. Нехай же він тебе до нас потім заведе. Не забудь - завтра рушаємо. Бо як затягнемо час, то пан Ліндер вислідить.

Карлиця пірнула в темряву, і якийсь час було чути тільки глуху луну її шкандибаючих кроків.

У будинку світилося лише одне вікно, затягнуте темною шторою. Коли ступив на подвір'я, здалося, ніби хтось на вулиці чхнув, але, видно, вчинив це нехотячи, бо крізь стиснуті ніздрі вирвався тонюсінький і жалюгідний звук. Бумблякевич миттю вискочив на вулицю й роззирнувся, але в темряві, не освітленій жодним ліхтарем, годі щось було помітити. Про всяк випадок кинув: «Хто там?» Але тепер уже залягла суцільна тиша, і ніщо не зраджувало чиєїсь присутности. Хтось причаївся у сутіні, тамуючи подих, хтось крався за ним аж сюди... Хто се міг бути? Пан Ліндер?.. Але що йому пан Ліндер, завтра він чкурне з цього зацофаного містечка ідіотів. Вернувся до будинку і постукав. Обе­режний шепіт Лютеції:

- Це ви?

Чекала тільки його.

-Я.

Заскреготало залізо, і в ледь розхилені двері зазирнуло її око. Бумблякевич кивнув головою: «Добрий вечір» - і прослизнув, наче миша, до середини. Знову заскреготало залізо.

- Від кого ви так замикаєтесь?

- Маємо від кого. Заходьте до вітальні.

Стіни вітальні були вкриті синіми тапетами, і висіли на них два великих круглих дзеркала та три образи в золотих рамах. В одному куті стояла канапа з темного горіхового дерева, обтягнена синьою тканиною, перед нею - столик, а на столику вже чекали кавник, горнятка, карафка чогось червоного і двоє келишків.

Бумблякевич вмостився на канапі і, поки Лютеція наливала каву, жадібними очима ковзав по її стану. Дві

речі йому не подобалися в ній - це підпухле кругле обличчя невизначеного віку і якийсь скиглявий голос, який, вочевидь, намагалася дівчина притлумити, але це їй не вдавалося.

- Ви самі тут живете?

- Сама.

- І давно так мешкаєте?

- Чого це вас так зацікавило?..

- Просто... Дивно, що такий просторий будинок... І така квітуча господиня.

- Справді? - вона почервоніла.

- Певно, страшно самій?

- Я недавно сама...
Ось воно! Вдова чи що?

- Співчуваю вам. Смерть чоловіка - це дійсно велике горе.

- Про що ви говорите? Я ніколи не мала ніякого чоловіка.

Вона ще більше почервоніла і заходилася дмухати на паруючу каву.

- А що вам відомо про справу, мене інтересуючу?

- Тільки те, що ви зібралися до замку.

- Ну і..?

- Я хочу йти з вами. Але так, щоб ніхто не знав. Хочу звідси вибратися. Це для мене питання життя чи смерті.

Життя чи смерті! Сильно сказано.

- А що ви сподіваєтесь знайти в замку?

- Я не можу вам всього зараз оповісти, бо... це настільки неймовірно...

- Для чого ж ви мене сюди запросили?

- Тому що я вам можу довіритись. Ви чужинець, а отже не можете бути агентом пана Ліндера.

- Чи ви тут збзікували на цьому панові Ліндерові?

- Боїмося його...

Лютеція подивилась на Бумблякевича благально і спитала:

- Візьміть мене з собою. Візьмете?

Бумблякевич подумав, що Лютеція йому не завадить. Але згоджуватися отак відразу було б глупо. Мусив дещо з цього дістати.

- Дорога туди небезпечна. Я хочу сказати, не для жінок.
Особливо таких... егм, привабливих, як пані...

- Панна, - поправила вона його, від чого серце
Бумблякевича затріпіцькало з особливим поривом. - Ви
справді вважаєте мене привабливою?

- А ви вперше щось подібне чуєте?

- Ну... там у шинку кілька разів чула, але це звичайні компліменти від підпитих хлопів.

- Ви давно в шинку?

- Ні, всього два тижні... Треба було на хліб заробляти.

- А перед тим де працювали?

- Як вам сказати... властиво я не знаю...

- Не знаєте?

- Бачите, це окрема історія... Те, що зі мною сталося, все перевернуло в моєму житті. Я певна, що в замку розкрию таємницю. Тому прошу вас забрати мене. Ви ж знаєте дорогу, правда?

. - Правда, - збрехав Бумблякевич.

- Візьмете мене?

Замість відповіді підсунувся до неї ближче і обняв за стан.

- Хіба можу я залишити таку кралю?

Дивно, вона не опиралася, хоч тіло її було усе напружене, мов струна. Прихилив до себе і вп'явся губами в повні уста. Цілуватися не вміла, вуста то ховалися, то надувалися, а зціплені зуби вперто не пускали язика в рот. Рука його потяглась до волосся, але вона забрала її, зате, коли та ж сама рука лягла на перса, навіть не мрукнула. Ну, що сказати про ці перса? Нічого подібного не мала ані Фрузя, ані зграя карлиць разом узяті, фактично це виявилися перші груди, які достойні були носити це поетичне ім'я «перса». Але перса під сукнею -

це зовсім не те саме, що перса під комбінацією, а ті в свою чергу істотно різняться від персів у ліфі, котрі не йдуть у жодне порівняння з персами голими й чистими, як молодий сніг. І коли береш таке повногроне персо в жменю, то чуєш, як у ньому клекочуть соки, як киплять гірські водоспади й вирують бездонні води життя, аж обпікають пальці і перетворюють їх на п'ять гарячих смолоскипів, а в долоню в'їдається червоний від надміру жаги пуп'янок, котрий насправді є нічим іншим, як малюсіньким тендітним упирчиком, що враз при­смоктується до твоїх жил і витягає з них всю силу... Тоді долоня поспішно перелітає на сусіднє персо, котре вже знаходиться в солодкім стані маячіння, побачивши, якої розкоші засягнуло те перше, і відразу, щойно торкнулась його долоня, а воно вже вмліло і втратило свідомість, дозволяючи чинити з собою усе, що заманеться.

Далі рука лягає на ніжку, і тут їй теж ніхто не перешкоджає. Та ж рука підсмикує довгу шовкову сукню і пірнає під неї, а там... а там... А там - 1913 рік, і довгі мереживні пантальони. Але це теж цікаво і навіть повчально. Пантальони такі лагідні і легкі, як пух на дотик, що відчути під ними живе м'ясо стегна - неабияка приємність, а головне, коли долоня спинається невмолимо вгору, то так наче б підкорювала снігові верховини Кіліманджаро, бо тут уже соромлива долонька панни раз у раз збиває з твердо узятого напрямку і змушує починати усе спочатку з самого підніжжя. Одначе у ті ж самі блаженні хвилини друга рука, хоч це й далебі незручно, озвіріло мне персо, і такий обряд дає свої наслідки, бо неминуче впливає на інтенсивність дівочої ручки, котра атакує руку альпініста. Вона щоразу чинить це усе млявіше й з усе меншим завзяттям, щоб урешті-решт сонливо лягти на чоловічу руку і вже мало що не помагати долати ці розкішні сходини, які увінчуються примхливою гумкою. У пантальонах аж три ґумки, але вони мирно пропускають тебе.

Перші відчуття чоловічої долоні проникаючої на терен, який охороняють пантальони, можна зрівняти хіба лише з першими відчуттями, що розривають душу кожної порядної людини, коли вона потрапляє за кордон. Спочатку це повний захват і затамування подиху. У пантальонах панує особливий майже тропічний клімат і, ковзнувши попід екваторіальну ґумку, ви враз відчуваєте гарячий подих Африки. Назустріч пальцям встають непролазні і таємничі джунглі. Чи мислимо взагалі потикатися у ці нетрі навпотемки і без поводира? Але дороги назад нема.

Що Бумблякевича у цьому всьому дивувало, то це відчуття страху, який випромінювала Лютеція, до­зволяючи йому проте усе більше і більше. Але то не був страх невинної дівчини, котра боїться і хоче, а це був страх особи, яка мусить чинити все через силу, через якийсь неприродний внутрішній опір. Не те, щоб Лютеція не зазнавала жодної насолоди, але зазнавала її мовби з великим подивом, цілком для себе несподівано. Особливо це відчулося пізніше, коли Бумблякевич її роздягнув, -побачив переляк у її очах.

Була невинною, та не біль їй дошкуляв, а щось зовсім інше. Спочатку Бумблякевич сприйняв це за свою провину і заходився обціловувати її обличчя, однак Лютеція відверталася, цілування для неї було чомусь неприємне. Хоча тіло віддавалося з усією жагою.

Для Бумблякевича оволодіння Лютецією виявилося не стільки приємністю, якої, зрештою, не аж так потребував після карлиць, скільки потребою оволодіти саме таким досконалим тілом, якого ще ніколи не мав у дійсності, маючи його досі лише в уяві. Бачив такі тіла в часописах і не міг змиритися з несправедливістю, на яку приречений - ніколи не смів би й позалицятися до такої панни.

З Лютецією пішло якось напрочуд легко. Був певний себе як мужчини, а водночас відчував, що Лютеція просто змушена йому віддатися, якщо попасти в монастир для

неї дійсно питання життя чи смерти. І тішився, що не помилився.

Та небавом уже знудився і, вдовольнивши свій гонор, прагнув скінчити цей акт, але не знав, як це має зробити. Спитати в Лютеції, чи з неї досить? І так ото роз­мірковуючи, раптом помітив, як дивно змінюється обличчя дівчини - його враз спотворила моторошна гримаса, але то не була гримаса болю, а гримаса насолоди. З розкритого рота Лютеції видобулося гарчання, від котрого серце Бумблякевича завмерло, і якби не встиг на секунду перед тим вивергнути свій нектар, то мабуть уже б і не зміг цього вчинити.

Хутенько зіслизнув з дівчини, котра почала кидатися на ліжку, мов пронизана електричним струмом. Нараз голова її ковзнула з подушки і звісилася з постелі. І тут сталося таке, чого ніхто не міг би передбачити - волосся сповзло на підлогу і до світла засяяла ідеально лиса голова - кругла, пульката, з повними щоками. Ні, це нізащо в світі не могла бути дівоча голова! Аж тепер Бумблякевич усвідомив це, і крик жаху вирвався з його грудей.

Тим часом Лютеція після першого свого оргазму нарешті отямилася і, спохопившись, ляснула долонею по лисині.

- Ах! Боже мій! - зойкнула вона і кинулася на­
саджувати знову перуку на голову, але що робила це
поспіхом, то не могла ніяк насадити її як слід.

- Та кинь, - сказав Бумблякевич, - все одно я бачив. У
тебе що, був тиф?

Лютеція замотала головою. Перука знову сповзла і впала на постіль, та вона вже її не рухала. Так і сиділа лиса і гола.

- Я не хотіла тобі завчасу це говорити... але справа в
тому, що я не зовсім жінка.

- Що? - жахнувся Бумблякевич ще більше й інс­
тинктивно шарпнувся на другий кінець ліжка.

Боже мій, тільки цього ще не вистачало! Як не було

кобіт, то дідько зна скільки не було, а як повалили, то каракатиці й гермафродити.

- Ти - гермафродит?

- Не знаю. А що це таке?

- Ну, це коли дана особа є місяць жінкою, а місяць мужчиною.

- Ні-ні, що ти... В мене все зовсім інакше. Насправді я ніяка не Лютеція. Я скромний бухгалтер Цибулька.

- Цибулька! - вигукнув Бумблякевич і перехрестився.

«ДОЧ ТРУПА»

Скромний бухгалтер Цибулька, який служив у львівському банку, мав не надто порядне минуле. Йому довелося якийсь час бути агентом КҐБ в надії, що розживеться на квартиру, але час ішов, а квартирою і не пахло. Минув час і КҐБ перетворився на СБУ, Цибулька почепив значок із тризубом і справно відвідував усі мітинги, а на деяких навіть виступав із запальними промовами. Та це не помогло, його просто забули. Врешті, коли терпець урвався і він, набравшись рішучости, приперся в СБУ, то почув, що його послуг уже ніхто не потребує, а з помешканнями проблеми.

Сумний та невеселий теліпався Цибулька додому. Стільки зусиль - і все намарне. А все через квартиру. За неї готовий був і душу продати, але кому його куца душа потрібна?

Вдома знову почує нарікання дружини: за кого я вийшла заміж? Ти мене обдурив - заманив - обкрутив довкіл пальця - а я була така дурна, така довірлива... Гуска дурна! Пришелепувата! От візьме він друшляка та як вперіже по балбешці, щоб аж...

- віііііі - сссссссс - дрджзклм - зззррррр -

Вищання трамваю - удар - вся кров у голову - світ

вибухає - темрява червона, мов кров - жіночий скрик -тиша - а в очах суцільне червоне марево...

Голова і тіло нещасного Цибульки опинилися в морзі. Одне колесо проїхалося по шиї, друге - по животу. Голова Цибульки лежала з широко розплющеними очима і роззявленим ротом, з якого стирчав набряклий лопушок язика. Нічого не чув, нічого не бачив. Але мав у очах розлиту червону барву, що мінилася й переливалася густими пасмами. Хотілося струснути головою, але це було неможливо. Навіть не міг ворухнути губами. Що з ним сталося? Куди він ішов? Куди потрапив?

Раптом відчув, що його обличчя обмацують чиїсь холодні, але лагідні руки, тоненькі пальчики ніжно лоскотали вуха. Колись у дитинстві, коли ця голова не була ані такою розумною, ані такою лисою, пестили її ніжні руки матері. Мама? Мамо! Врятуй мене, щось зі мною трапилося страшне! Відчув, що підноситься вгору, руки несуть його, несуть і ось несподівано скравком шиї діткнувся прохолодної, але живої плоті.

І в мить, коли здійснилося це зіткнення, червоне марево розприслося і випірнула натомість напівтемна місцина з безліччю столів. На столах лежали трупи, застелені обрусами. Кров задудніла, задвигтіла, вмикнулися тілесні мотори й понесли усю живицю в найтемніші і найзимніші закутини тіла, відразу потепліли щоки і вуха, язик здригнувся, наче від заштрику, - це закололо його від напливу крови.

Цибулька ожив, але продовжував стояти безтямно й непорушно, вслухаючись, як клекоче в голові кровограй, як піняться хвилі і б'ють об скелі мозку.

Опустив очі й побачив своє тіло - це було розкішне тіло молодої жінки з повними налитими персами. Ні, це було не те тіло, яким удосталь намилувався в своєї Манюсі, не мішок із картоплею, а делікатне й со-філоренівське, наче виточене зі слонової кости. І Цибулька відчув уже солодкий щем, аж зсудомило стегна.

Але стій - це ж трупарня! Що він тут робить? Що це воно затівається? Яка хороба надумала жартувати?

Негайно звідси геть! Поки ще живий, поки не відібрав у нього ніхто цього тіла.

Але ж він голий! Який жах!

Побачив свій чудовий крепдешиновий гарнітур, штани ще були цілі. Завдяки повноті вони защіпалися тільки під животом, а тому колеса їх не зачепили. Зате ось маринарка дещо вкоротилася і тепер більше скидалася на камізельку. Сумно глянув на заталяпану кров'ю сорочку. Зовсім нова, тільки двічі використав. Зате на бордовому костюмі кров була непомітною. Штани на ньому звисли двома мішками, не сягаючи щиколоток. Навіть защепнувшись на всі ґудзики, не зумів повністю прикрити свої перса, що аж рвалися на поверхню. Це вводило добродія Цибульку то в жар, то в холод.

- Щоб оце я - бухгалтер Цибулька, батько сімейства, і мав отакенні цицюлі! Е-ех, та все ж лучче з цицюльками жити, ніж без оних в могилі гнити!

Та, підморгнувши своїм тлінним останкам, подався до дверей. Сіпнув за клямку, однак двері виявилися зачинені! Що ж робити? Невже через вікно?

Підбіг до вікна, але спинився перед ним нерішуче, за­кусивши із жалем нижню губу. Як же йому з отаким черевцем та пролізти в таке вузьке вікно? І Цибулька провів рукою там, де мало б випирати його пузо, але рука ковзнула в порожнечу. От же йолоп! Він же тепер зовсім-зовсім інший! Вперед!

Цибулька розчахнув вікно й жваво вистрибнув на вулицю.

Темніла волога ніч. Сліпали ліхтарі, стогнали в оргазмі коти, булькотіли ринви. Бухгалтер Цибулька опинився перед дверима своєї квартири, де вони мешкали разом з дітьми і тестьовою, діти мусили в таку пору спати, а тестьова, на щастя, поїхала на води.

Підняв на камізельці комір і, як міг, прикрив груди й шию. Тепер можна легенько подзвонити. Довго нічого не було чути. Аж ось за дверима пролунав рідний голосочок:

- Хто там?

- Це я, Манюсю! Твій Дусько!

Двері милостиво розчинилися, і з'явилася розпатлана й заспана мармиза пані Цибулькової:

- Ага! Явився! Де ж це ми пропадали? Де ж це ми
загуляли? О-о, та в нас піньжачок пірваний! І сорочечки
нема! Страхіття! А що це у нас зі штанцями? Це що за
лахмани, га?

Манюся вхопила за руку свій скарб і втягла його в хату. Тут, при світлі, побачила те, що ховали від неї потемки.

- Дуську! Що з тобою сталося?! Де твій благородний
живіт? Де твоя гордість?

Цибулька лише розводив руками, але в його голові потихеньку починала народжуватися рятівна ідея.

- Маню, заспокойся. Зараз усе поясню. Зі мною таке сталося! Таке сталося! Я попав у руки гангстерів.

- Що? Не жартуй!

- Я не жартую!

- Не жартуй!

- Я не жартую!

- А що в тебе за пазухою?

- Це... це...

- Дуську, забери руки! Я мушу знати, що в тебе за пазухою!

- Маню, дай мені спокій! Це не твоє діло!

- Не моє діло?! - наїжачилась пані Цибулькова. - Я -мати твоїх дітей - не маю права знати, що в мого чоловіка за пазухою? О горе! Все - я пакую чамайдани і йду геть! Я йду світ за очі з нашими дорогими пупсиками!

- Маню, заспокойся, не торохти... За пазухою в мене міни! От що!

Манюсею пробіг електричний струм - на голові заворушилося волосся й почала випрямлятися хімічна завивка.

- Міни! - зойкнула вона. - Жах! Дуську, не жартуй! У нас діти! Звідки в тебе міни?

- Розумієш... це мафія мені поклала за пазуху міни.

- Але які вони кругленькі! Зовсім, як мої груди! Чого ж ти їх до хати притарабанив?

- Бо торкатися їх не можна, торкнешся - і капут. Розірве на шмаття!

- Боже мій! Не підходь! У нас діти! Хто їх прогодує?

- Та не верещи, як недорізана! Постели мені в кухні і дай щось перекусити, бо я голодний, як... як...

Тут він піймав себе на думці, що голодним є не він, а ця панночка, чиїм тілом він тепер заволодів. Хоча, як по правді, то невідомо ще хто ким заволодів.

- Дуську, де ж твій живіт?

- Манюсю, якби тебе п'ять годин тримали перед
націленим револьвером, якби тебе посадили на одну міну,
а дві інші кинули за пазуху, та якби за тобою спустили
собак та іще й стріляли навздогін, то, Манюсю,
сумніваюся, чи твої пишні форми й надалі засталися б
такими пишними.

- Бідненький! В тебе стріляли! Тебе на міні тримали!.. А що вона хотіла ця клята мафія?

- О, Маню, це державний секрет... - стишив голос Цибулька, - я тобі ніколи не казав... Але я не просто бухгалтер скромного банку, я аґент нуль-нуль-вісім!

- Що? - бідолашна Манюся пополотніла і схопилася за серце.

- Так. Мені довірено важливу справу. І ось мафія, підіслана розвідкою однієї іноземної держави, хотіла мене примусити видати їй державний секрет.

- О, Дуську! Ти герой! Ти - не видав!

Цибулька гордо підняв голову і випнув груди, забувши, що це вже не просто груди, а досконалі перса.

- Дуську! А чому ці міни не падають? Чому вони тримаються зовсім, як у справжньої дами?

- Егм... Вони прив'язані.

- Жах! Як же ти врятувався?

- Вони мене лишили, а самі пішли вечеряти. От я тихенько і втік.

- Ти ж казав, що сидів на міні!

- Гм... так... дійсно. На міні... Але я встав, а вона, падлюка, не вибухнула.

- Дуську, а ти не пробував одв'язати ці міні? Може, й вони не вибухнуть?

- Ні. Ці точно вибухнуть. Тамта міна була зовсім іншої конструкції... Манюсю, ти даси мені нарешті поїсти?

- Зараз-зараз, мій горобчику.

Манюся, охоплена душевним трепетом, кинулася на кухню. Цибулька накинувся на вечерю зі страшним апетитом, адже організм молодої жінки витрачав чимало енергії, Манюся підперла щоку рукою і любовно стежила за ротом свого чоловіка. Та щойно він скінчив їсти, як вона поквапилася з обіймами:

- Дуську! Ти герой! Дай я тебе поцілую!

- Стоп! - верескнув Цибулька і вистромив перед себе виделку. - Не наближайся! Забула про міни?

Але тут Манюся нарешті помітила іще щось особливе, а саме - ніжні тоненькі пальчики з налакованими нігтиками.

- Дуську! Що з твоїми пальцями?

- Ох, - ковтнув слину Цибулька від переживання, -якби ти знала, як вони мене мучили! Затискали мої пальці в кліщі й витягували.

- А... а чому манікур? Та й не абиякий, а самий модний. Загранишний!

- Яка ж ти наївна. Який же це манікур??? Це ж кров під нігтями запеклась!

- О, який жах! Дуську, мовчи, не говори! Я не засну!

- Так, Манюсю, Дусько твій змінився. І тепер тільки від тебе залежить, чи бути нам надалі щасливими.

- Ой! Та що ти говориш? Та я тебе! Та я за тебе! Дуську! І в огонь і в цю... А знаєш, ти мені так навіть більше подобаєшся. Ти став такий стрункий, високий... Вони тебе що - всього розтягували?

- Ох, як вони мене тільки не розтягували!

- Бач як розтягли - на сантиметрів двадцять витягли! Ти тепер, як молодий. Тільки плечі завузькі.

Ніч минула без пригод. Вранці Манюся відправила дітей у школу, а сама сіла в кухні й терпляче чекала, коли ж прокинеться її герой. Боже, усі її знайомі вмруть від заздрощів! Агент нуль-нуль-вісім! А з вигляду такий скромний, такий невбиймуха. Скільки разів, бувало, вона й кричала на нього і ногами тупала, а раз - який жах! -навіть потягла по лисині мокрою шматою! А він усе стерпів, усе витримав. Оце аґент!

У цей самий час Цибулька лежав тихенько, як мишка, і роздумував про ситуацію, в яку зненацька потрапив. Перед Манюсею, котра ніколи не вирізнялася розумом, він відбрехався, але що скаже на роботі? Це ж скандал. Ну, та дідько з ним, роботу можна поміняти, прізвище й ім'я теж, і почати зовсім нове життя. Але як же бути з цим тілом? Чи й далі йому вдавати із себе мужчину, чи стати відтепер повноцінною жінкою? Манюся, коли дізнається, здуріє. Вона така ревнива, що готова на все. А діти? Хто він тепер для них? Батько чи тітка?..

Цибулька виставив вуха і прислухався, але в хаті було тихо. Може, й Манюся пішла вже? А якщо подумати, то на біса йому ця дурепа здалася? Адже він тепер не хлоп. Він і Манюсі уже ні до чого.

Цибулька накинув на себе халат і висунув голову в кухню. Манюся зірвалася з ослінчика.

- Ти вже встав? Зараз подам сніданок.

- Я в душ, - буркнув Цибулька і хутенько чкурнув до лазнички.

Тут він роздягнувся і став голий перед дзеркалом. Побачив таке тіло, якого ніколи в житті іще бачити йому не доводилось. І єдине, що сюди не пасувало, - кругла й лиса голова самого Цибульки

- Еге-ге... дівчинка з мене те, що треба. Оце б
поголитися та якого-небудь шиньйончика - лисину
приховати - і всі хлопчики наші.

Він викручувався і так, і сяк: то руку підніме, то ногу, то вперед нагнеться, то назад. Треба докладно вивчити своє тіло. Я мушу знати, де в мене що. Аби потім не було непорозумінь. Руки його ласо погладили пишні перса. Відразу ж відчув тремт у всьому тілі. Тіло вимагало кохання. Але з ким?

У цей мент пролунав одчайний вереск:

- А-а-а-а! Дуську! Хто там з тобою у ванні?! Ти привів любовницю! Дуську! Негайно відкривай!

- Яка любовниця? Ти що? - залопотів Цибулька і хутенько вдягнув халата.

- Я все бачила! Там гола жінка! Чим ви там займаєтесь?
Двері до лазнички були зачинені, але внизу в дверях

зяяла широка щілина для вентиляції, Манюся лягла на підлогу і намагалася втиснути голову в щілину. Заняття це було безнадійне, вона важко сопіла і скавуліла, не перестаючи на всі заставки лаяти нахабну панночку.

- Манюсю! - пробував її заспокоїти Цибулька. - Ми нічим... ой!... я нічим не займаюсь! Я тут один! Тобі привиділося!

- Не бреши! Кого ти привів? Де ти її взяв? Дамочка! Дамочка! Як ви посміли совращати мого чоловіка?! У нього діти! Гражданка!.. Дуську! Чому вона мовчить? Ах ти, шльондра! Прастітутка нещасна! Су-у-ука!

Я й не знав, подумав Цибулька, що у моєї дружини такий словниковий запас. Він сів на край ванни і скрушно зіткнув: все, тепер вона мене покине.

- Дуську! Все! Я тебе покидаю!
А, може, це й на краще?

- Я спаковую чамайдани! Я заберу наших дорогих
пупсиків!

Ну і що? Його вже нічим не схвилюєш. Головне - він живий. А міг бути в могилі. Дурнувата Манька, що вона тямить?

- Дуську?! Чому ти мовчиш? Дуську, ти живий?!

- Так, я живий.

- Дуську! Це позор! Привести якусь... якусь...

- Манюсю, відстань. Не заважай нам, - і додав
розімліло: - Ко-ха-на, яке в тебе тіло! Які стегна! Які перса!

Манюсю заткало, вона, мов риба, почала жадібно заковтувати повітря. Такого нахабства - у власній хаті - від власного чоловіка - з яким стільки літ - ні - вона не потерпить - вона теж людина - падлюка - як він міг - а вона - та шльондра - в чужу хату - просто у ванній -при живій жінці!!!